Онлайн видання EUobserver проаналізувало, коли і за яких умов українські біженці, ймовірно, повернуться додому.
Прийнято вважати, що чим довше біженці перебувають за межами своєї країни, тим менша ймовірність їхнього повернення. Але у випадку України все виглядає дещо інакше.
Через два роки після того, як вони були змушені покинути свої домівки через російське вторгнення, значна частина переміщених українців продовжує висловлювати тверду рішучість повернутися.
У новому дослідженні ЄБРР ми бачимо результати опитувань щодо намірів українців-біженців у Європі повернутися додому, або ж інтегруватися в новій країні. Менше ніж кожен десятий має намір оселитися назавжди за межами України. Переважна більшість планує повернутися або дуже скоро (7,6%), або коли це буде безпечно (59,0%).
Початок роботи в приймаючих країнах, який часто є переломним моментом, оскільки біженці починають планувати інше життя на новому місці, не вплинув на їхні прагнення. Так само, як і соціально-економічні міркування чи вік. Якщо до війни багато українців хотіли емігрувати, то конфлікт посилив їхнє почуття національної ідентичності.
Те, що вони все ще бажають повернутися додому, мабуть, не дивно, враховуючи численні перепони і складнощі, з якими багато з них зіштовхуються на чужині.
Однак те, що біженці хочуть повернутися, не означає, що вони повернуться найближчим часом.
Для цього потрібні дві речі. По-перше, це відчуття безпеки, про яке багато хто згадує, і яке буде залежати від розвитку війни.
По-друге – стійка економіка. Що стосується економіки, то завдяки зовнішньому фінансуванню, Україна вже зробила чудову роботу з підтримки своєї економіки, незважаючи на війну, стабілізувавши ВВП і знизивши інфляцію з 25 відсотків до цільового показника у п’ять відсотків.
Існує ще кілька важливих факторів, які визначатимуть готовність і здатність людей повернутися.
Одним з них є політика на ринку праці, яка забезпечить ефективний розподіл людського капіталу, і люди будуть працювати на місцях відповідно кваліфікації.
Другий – власне визнання кваліфікацій, особливо з країн ЄС. Важливо, щоб українці, які здобули навички та кваліфікацію за межами України, могли використовувати їх у своїй роботі на Батьківщині.
Третій – забезпечення належного рівня житла, безпеки та інфраструктури. Це забезпечення догляду всіх рівнів, особливо догляду за дітьми, враховуючи, що більшість біженців – це жінки та діти. Існують вагомі аргументи на користь того, щоб уряд визначив пріоритетність цих дій.
Коли стільки мільйонів людей перебувають за кордоном або є вимушеними переселенцями, людський капітал відчуває нестачу. Біженці разом із шістьма мільйонами людей, переміщених всередині України після втечі з гарячих точок, становлять близько третини довоєнного населення України, і всі вони зараз живуть далеко від своїх домівок.
З кожної четвертої українки, яка зараз проживає за межами країни, дев’ять з десяти працювали до втечі. Внаслідок війни загальна кількість зайнятих в Україні скоротилася на 3,5 мільйона осіб. З тих, хто залишив ринок праці в перші дні війни, 2,7 мільйона були жінками, переважно з приватного сектору. Їх втрата призвела до 30-відсоткового падіння ВВП, яке Україна зазнала після вторгнення Росії у 2022 році (хоча у 2023 році ВВП дещо відновився – на п’ять відсотків).
Повернення принесло б поштовх не лише до розвитку бізнесу, але й до відновлення життя – ремонту квартир, запуску шкіл і лікарень, ремонту доріг і всього іншого величезного пакету потреб, з якими стикається країна як зараз, так і в післявоєнний період.
Їхнє повернення стало б довгоочікуваним вливанням людського капіталу в економіку, поверненням необхідних навичок на робочі місця та стимулюванням продуктивності приватного сектору.
Проте, як було зазначено вище, на рішення біженців: повертатись, чи ні – впливає багато факторів, кожен з яких неможливо розглядати окремо. Тільки комплексний підхід дозволить Україні забезпечити умови, за яких вимушені переселенці повернуться на Батьківщину.
