Чи пам’ятаєш ти, як це було? Ще до війни. Ще тоді, коли світ здавався таким простим і зрозумілим. Ми готувалися до Різдва, до Нового року. Збирали ялинкові кульки, прикрашали оселі, на дворі сипав сніг, а діти бігали, радісно ловлячи сніжинки руками.
Ми будували сніговиків, сміялися, обіймали рідних. Лунали дзвінкі колядки, а дім пахнув теплом, мандаринами і свіжоспечений пирогами. Ми вітали одне одного, бажали щастя, любові та миру. І вірили, що все це — справжнє, незмінне, вічне.
Та чи було це насправді? Чи це лише тінь тих днів, які нам більше не повернути?
Сьогодні, за не цілі три роки, ми стали іншими. Війна розбудила нас від солодкого сну безпеки. Дитячі усмішки потьмяніли, а очі наповнилися дорослим болем. Хтось із нас залишився під мирним небом, але вже не вдома. Інші — живуть у підвалах, тікаючи від вибухів, або у бліндажах, зустрічаючи світанки серед землі і сталі.
Новий рік? Різдво? Вони тепер приходять у камуфляжі, із запахом диму й холодного металу. Та навіть у ці дні ми шукаємо надію. Бо Різдво — це завжди про світло. Про ту зірку, що запалала колись над Вифлеємом і досі освітлює шлях тим, хто вірить.
Тому ми молимося. За мир. За наших дітей, щоб вони знову могли сміятися під снігом. За дідів і бабусь, щоб знову обійняти їх за святковим столом. За друзів і рідних, щоб побачити їх не через екран телефону, а у рідних стінах.
Ми обіцяємо собі й тим, кого втратили, що збережемо те, за що вони боролися. І одного дня знову збудуємо сніговиків, запалимо свічки і заспіваємо колядки під мирним небом.
Боже, дай нам сили дочекатися.
Допоможемо нашій Україні!
З повагою Борис Декет.
